Országos Ruszin Önkormányzat - Вседержавноє Русинськоє Самосправованя

Kо є ко?

Антоній Годинка історик,член Мадярськуй

Академії Наук

Родив ся 12. януара 1864.рока у фамілії ґрекокатолицького сященика. По тому як вун дустав атестат зрілости в унґварськуй королювськуй католицькуй ґімназії 1882. рока, продовжовав теолоґічноє вошколованя в Унґварі и Будапештї.

1891. рока у Будапештськум Научнум Універзітетї на Філозофськум Факултетї дустав ступень доктора славянськуй філолоґії, мадярськуй історії и діпломатикы. Межи 1891-1892. роками быв сотрудником у історика Лаёша Таловцїя у архіві австро-мадярськуй злученуй міністерії фінансув, потому межи 1892-1906 роками – бібліотекарём у цісарьськуй и королювськуй фідеікоміс личнуй бібліотецї Ёжефа Ференца. 1905. рока вуграв кваліфікацію репетітора предметув, што капчавуть ся мадярськуй и славянськуй історії. Од 1906 рока вун є професором Братіславськуй Юрідичнуй Академії, а од 1916. – Научного універзітета Ержийбет. 1920. рока вун лишать універзітет и Братіславу и дочасово робить у Будапештї, пак од 1923. рока у Пейчі, де 1932-33 учебного рока ёго вуберавуть за ректора. У 1941-43 рокыёго вуберавуть первым предсїдателём Пудкарпатського Общества Наук, од 1910. рока вун заочный, а од 1933. рока повноправный член Академії Наук Мадярщины. Умер у Будапешті 1946 рока.

Ёго научноє дїятельство дїлить ся на три булші тематичнї кругы:

1. Історія словянсько-мадярськых капчань;

2. Історія вароша Пейча;

3. Церькувна и світова історія пудкарпатськых Русинув.

Антоній Годинка своїм жывотом и працов показав переселившым ся з руднуй земли, Лїсных Карпат, Русинум путь, як треба любити народ, од якого они происходять, и як вірно, оддано и безкористно служити туй країні, што їх прийняла.

Два небесны листкы

       Ищи мъ дѣтвакомъ быу, коли мъ чувъ, же на скалистумъ верку полонины Гуслѣ – у Берегъ вармеди – на єднуй камѣннуй таблицѣ передъ 600 роками чернигоусько-галицький кнѧзь Ростислау, зѧть угорського корола Белы IV. штось написау. Айбо што тото за письмо, не знати, бо нтгде не зазначено. Удъ тоуды усе мъ хотѣу попозерати, што тото за таблицѧ, ци е щи, и кедъ зупраудѣ е, ѧкое то и што то за письмо на нюй. Але до теперь, а зупрауди е, якое то и што то за письмо на нюй.Але до теперь, а е уже тому дазъ 60. рокувъ, ниѧкъ ми сѧ нездавало. Бо ей гурька ото бѣда русина. Усе лишъ роби а роби та морисѧ за тым хлѣбом насущнымъ. Бо эге жона та дѣти: ѣсти бы усе, хоть ѧкъ слабо. Теперь пакъ и постарѣу емъ и посѣдѣу емъ сѧ , уже часъ мало попочити. Хлопцѣ поженилисѧ, дѣуки поуддавалисѧ, баба – прощунна би - лишила нѧ самого. Я такый самотный, ги колосѧтко на нивѣ: чекаеме серпа. Бо уже и у грудьохъ ми тѧшко и ногы слабѣ и лѣзти мъ ледвы годенъ уже. Ай однако думаву собѣ: дотї не лишу сесь гауранами заузѧтый нашъ рай, докѣ не поникаву тоту таблицю и не увижу на нюй ци е ци не е того письма. Кажу собѣ еденъ день: ой такъ ми сѧ привижуе, ги бемъ мало лѣпше коло силі , та выйти бы ми теперь на Гуслю та поубзерати и кедь е, та прочитати тото стародауное письмо. Бо ей Боже, дольку бы намъ дау, такое ани лемакы-кацапы, ани украинцы не мавуть, котрыхъ теперь тулько до насъ, лемъ ко намъ – не знати зашто и чому – накацабило ци нацабало и закра(йни)лосѧ, што уже дома хыблѧть. Задарь бы собѣ нашѣ ломили голову, можъ порозумѣти, кїбы дай Боже уганути , што сьыхъ до насъ веде. Бо ищи бы мож порозумъти кїбы простѣ робутнѣ люде сѧ тыкали. Пришли на заробокъ, - казали бесьме. Айбо сесѣ пуноганичникы: ни паны, ни иваны, што туй хотѧть, чому сѧ до насъ валѧтъ, на ото усѣ сьме жаднѣ. Бо и намъ самымъ скудно з хлѣбомъ: лем скыба падесѧ и то лемъ мелайника либо вусѧника. А кажу на пути, не журю сѧ дале, ѧ уже з нихъ ни криуды, ни хосна не буду мати. Най ся молодѣ з ними колотѧть. Я щи сесе одно учиню, поискаву таблицю, а пакъ може нѧ чорна землѧ прикрыти. – Тѧшко ми было волочитисѧ дъ горѣ, айбо хоть чистый свѣжый воздухъ емъ ссау. Тамъ на долинѣ у насъ теперь дуже пахне и смердить чужыми вонѧми. А туй горѣ, ѧк ми Бугъ допомугъ на вершокъ вылѣзти и выдратисѧ, такый воздухъ, така чистота. Боже солодкый, сама саменька некыцьнена природа. А што ми сѧ утворило и удоперло: тотъ широкый выникъ. Лиш-дивисѧ, чоловѣче, та диви и удиулѧйся.

         На право вижу полонину Руну, а дале вершокъ Красинъ у Унгу, а на лѣво полонины Стуй, дале Кукъ, Прислупъ, Менчулъ, Ньегровецъ и далеко синѣусѧ Пупъ Иванъ, Говерла и Пїетросъ, а на конець Чорна гора. Боже усѣ нашѣ полонины, нашѣ вершкы. Далеко, у(а)чей на Свидуци ги бы быу емъ людей збагъ. Натѣгавусѧ и спознаву, ож нашѣ. Айбо тулько ѣхъ было, цѣлый шерегъ , же не могли другѣ быти, ги Шугай з своими хлопами. Ой файнѣ грошѣ му на головѣ, айбо задарь файнѣ, бо зато дорога тота голова. Тамъ емъ го вїдѣу пудь хмарами и бѣзюный емъ, же скубцѣ, бо скубцѣ тото прошу, скубцѣ, а не соколы, не догонѧть го. Бо не пйе, так емъ чувъ, лемъ свѣжу воду, горѣ на вершку з жолоба вадь кырницѣ; не засысать лемъ чистый воздухъ, зато у нього очи, ги у орла, груди ги у олїня, серце ги у хлопа, за насъ бйе. И помолиу емъ сѧ за нього, абы Буг дау чистый розумъ и серце ипное.

             Дале мъ вїдѣу по вершкамъ двохъ трьохъ людей. Усѣ наспередъ себе сѧ дивили, ги и ѧ самый спередомноу емъ вїдѣу простиратися ги жоутый шоукъ, угорську ровѣнь.... и заразъ ми слезы ѧли долу лицьом течи. Ачей удъ того, што далеко мъ клѣпау. И чудное дѣло, што ѧкъ емъ туды на ровинь глипнувъ, заразъ емъ зголоднѣу. Эй боже, кулькоразъ быу ѧ тамтуды за хлѣбомъ...Сѣу емъ собѣ и хочу дарабчикъ вусѧника вынѧти. И ѧкъ у тайстрину сѣгаву, вижу, же порожнѧ. И ѧу емъ черницѣ та ѧфины зберати. Бо сирота русинъ теперь утты удгороженый хыба сьымъ ся наѣджъ вадь голодуй... И ѧкъ по корчулю сѧ кручу, на еднуй скалѣ вижу дѣру и у дѣрѣ ѧкѣсь то папїрьцѣ. Возьму ѣхъ до рукъ и читаву, и чимъ дале читаву, тымъ гурше ми серце бъе. Таблицю мъ дале и не глядау, ай сесѣ пѣсьма мъ читау. Два листкы были, булше ничъ. У еднумъ наша жура говоритъ идъ намъ, а у другумъ мати Угорщина отвѣчае. Хто ѣхъ писау и коли, Бугъ знае. Доуго мъ розгадовау, еле не годенъ емъ быу уганути Лишъ ото мъ збачиу, же ѧзык – ото наськый. Такъ писанѣ аккуратъ, ѧкъ мы говориме. Гибы нашу устну бесѣду буквами у письмо поклау. У насъ лишъ еденъ и самый ѧкысь сокырницькый сирохманъ пише такъ по наськы, ги сесѣ листы писанѣ, айбо ѧ щи го, што то за еденъ, не познаву. Бѣзюуно читалисьме му книжку и знаете, же овунъ теперь на Факобѣкахъ. Та утты ѧкъ до – перебачте – песоѣ серсти могли бы были сюды на Гуслю у сесю камѣнну дѣрочку добытисѧ, кедь быу ѣхъ вунъ писау. Сесе уже лемъ и зато не може быти, бо ходѣ ѧзыкъ и у нього и у съыхъ подобае, але сесѣ листы старыми буквами писанѣ. Такѣ старѣ, што ледвы мъ ѣхъ годенъ быу прочитати. Зато и не ломиу емъ дале голову, бо минѣ такъ сѧ приходило и привїдѣло, и тото и нынѣ кажу, ож бизюно не инакъ сесѣ сюды попали, ги з неба. Бо сюды небо найближе сѧ видить. И ѧкъ нагле сесе ми у гадку впало, заразъ и духомъ и тото мъ зтѧмиу, же сесѣ листкы десь колись, Бугъ знае передъ кулько сто роками, наша Русинська Жура и мати наша Угорщина, наупередъ збагли нашу днешню пропасть и погыбель и абысьме не упали у о (т)чаѧнїе, загнали и спустили з высоты: з синього, сияющыми звиздами побитого сѣѧющыми звѣздами побитого и рѧсного неба, а присокотити не иншый хтось присокотиу ѣхъ намъ туй у сюй скалѣ, ги нашъ св. Отець Николай. Бо цитакъ, же

Ой, хто хто Николая любитъ

Тому святый Николай

Ой хто хто Николаю служить,

На всякый часъ помагай.

        И сѧкъ пудъ покровительствомъ лежали туйкы сесѣ намъ писанѣ листкы Бугъ вѣщый удъ коли, докї мъ ѣхъ не зтямиу. Каже поѧулатъ сѧ якъ насъ бѣда припаде. Но та бѣда насъ присѣла, яка щи нигда насъ бида припаде. Но та бида насъ присила, ѧка щи нигда насъ не догонила. Теперь уже понимау, зашто нѧ кортѣло на Гуслю за Ростислаульоу таблицьоу. Ги бы было на дашто на старѣ дны гнало. И я без таблїцѣ , но з листками зійшоу. И што мї найшоу, передаву намї усѣмъ. Ану читайме...

Шандор Бонкало, русинськый філолоґ

Родив ся у Рахові 22. януара 1880. рока у фамілії учителя. По вошколованю в унґварськуй ґімназії и теолоґії од 1902. рока слухав латинь, нїмецьку и славянську філолоґіюу Научнум універзітетї Пейтера Пазманя. По сконченю універзітета учителёвав у середнюй школї. 1917. рока дустав ступень доктора габілітованого з руського языка и літературы. Того же 1917. рока ёго назначавуть завідуючым новостворенуй катедрырусинського языка и літературыу Научнум універзітетї Пейтера Пазманя. 1923. рока, изза політичных причин, вносять го у лішту «Б» и одправлявуть у пензію.

По 1945. рокови наново дустав статус у Научнум універзітетї Пейтера Пазманя, айбо изза публичного засудженя културнуй політикыЖданова ёго увольнявуть. Вун написав великоє число прац и вудав много книг за літературу и історію мадярськых, а пузднїйше и чехословацькых Русинув.

Умер у Будапештї 1957. рока.

Ласлов Чопей,русинськый лексикоґраф

Родив ся 1856. рока у Ромочевицї. Отець го быв народным учителём. По сконченю у руднум селї началнуй школыходив до ґімназії у Мукачови и Шарошпотокови. 1883. рока дустав діплому фізико-математичнуй спеціалности у будапештськум Научнум універзітетї Пейтера Пазманя.

Межи 1879. и 1888. рокамм працовав русинськым и руськым товмачом у Канцеларії Премєр-міністра Мадярщины. Од 1883 рока до пензії, на котру вуйшов 1929. рока, учителёвав у даскулькых ґімназіёх. 1934. рока умер у Будапештї.

1883. рока вуйшов ёго «Русько-мадярскый словарь». Межи 1880. и 1885. роками Ласлов Чопей написав и одредіґовав многі русинські учебникы, а также товмаченя на русинськый літературный язык.

Орест Сабов, націоналный політик, етноґраф

Родив ся у Драґові (Кёвешліґетї) комітата Мараморош 1867. рока. По сконченю школованя працовав у адміністративі. По возгоряню револуції при урядох Карої и Берінкеї став первым міністром Руської Крайныи пудготовлёва ї автономію.

1913. рока у едіції Націоналнуй просвітницькуй бібліотекы обявила ся ёго велика праца за Русинув, за мадярськых руськых пуд тітулом «Рутены».

У 30-х рокох умер у Будапештї.

У Мадярщинї мало знанї суть русинські їдїня. Даєме два рецептыза такі.

Андрiй Кутлан (1907‒1950) 

русинськый новинарь

Русинська новинка „Недѣля” выходжовала в Ужгородї од 6. октовбра 1935. рока, и ипен ї издателї первыма отворено заявили такой у первум числї: „Мы честуєме пересвѣдченье кождого чоловѣка. Мы высоко цѣниме културну силу так великорусского як и украинского народа, мы в почести держиме их справедливѣнаціональнѣцли и стремленья, але притом не хочеме забыти о своем... Зато рѣшили мы сю нашу новинку выдати и писати на чисто народном языцѣ”. Ипен довкола „недѣляшув”, ги їх тогды називали опоненты, формовала ся тота наша інтеліґенція, котра протиставила ся русофілському и украинофілському таборам, а по наверненю Пудкарпатя у Мадярську державу возглавила културноє будованя, котроє было завершено отворенём у януарі 1941. рока „Пудкарпатського бщества Наук”, прообраза націоналнуй академії наук, котроє возглавив наш майпознатый ученый Антоній Годинка. Паралелно выданям ПОН фунґовала и „Недѣля”, у редакції котрої улїтї 1941 стала ся велми позітивна зміна, як вказало ся вжек у скоруй будучности. Новым отвічателным редактором и выдавателём быв именованый аґілный учитель народнуй школи з Уґочі Андрей Кутлан. Ипен пуд його веденём „Недѣля” стала майпопуларнов, а значить – майтіражованов (до 10.000 еґземпларув у тяжкый воєнный час!), межи нашым народом. Читали новинку тогды не лем Русины днешнюй Закарпатськуй области Украины, айбо и днесь словацькых 36 сел окресув Снина и Собранцї и сербськуй Воєводины. Выходжовала новинка раз до тыждня у недїлю майчастїйше на четырёх-шістёх, а сяточнї числа и на булше бокoх. Од самого зачатку новый редактор отворено заявив за оріентацію на селянську челядь, про котру, на його гадку, не дбали переже містнї масмедії у туй мірі, як то бы требало. За редакційну політику новинкы мож ся дузнати на самый перед из текстув высше спомнянутого редактора у рубрицї „Переписка редакціѣ”, з котруй звідавый днешнїй читатель годен ся дузнати, же в основі сёго новинарського феномена є тверда и запалчыва праца аматора-новинаря Андрея Кутлана. Хоть булшу часть новинкы занимали офіційнї матеріалы Мадярськуй Телеґрафичнуй Аґенції, што не было чудным про періодику воєнського часа з отповідным цензурованём зверьха, мож у нюй доста много дузнати ся за жывот містного обывательства и не лем варошського, айбо и відицького. По первый раз в історії пудкарпатського новинарства натулько активно друковали ся новости з майдалнїх поселищ. Ипен селськуй автурі, орґанізовануй Андреём Кутланом, годно быти у майтяжшый час, можеме дяковати днесь за відомости, што ілуструвуть жывот пудкарпатського обывательства тых рокув. Подаколи фест смішнї и наівнї cї куртї інформації часто отворявуть про нас такі нюансы народного бытя, котрі ниґда-шуга не найдеме у товстезных фоліантох ученых вадь офіційнум папірёві, котроє по булшуй части хранять архівы и бібліотекы. Од 3-го авґуста 1941. до 8-го октовбра 1944. рока увідїли світло світа 162. числа новинкы „Недѣля”.

У марцу місяцю русинська сполность отпраздновала 110-ручный юбілей од дня роженя славного редактора Андрея Кутлана, єдного з майуспішных орґанізаторув пудкарпатського новинарства первуй половкы прошлого cтолїтя, а в апрілю ‒ 67-ручницю од дня смерти.

Родив ся будучый редактор новинок „Недѣля” и „Народна Школа” (новинка про учителюв) 23. марца 1907. рока у ґаздувськуй фамілії cела Фанчиково, де и вуходив народну школу. По горожанцї и Мукачовськуй учительськуй семінарії учителёвав у Вышнюм Шардови (днесь Широкое), Торговелнуй школї у Севлюші, быв учителём-управляючым народнуй школи у Троснику, з котруй го и забрали 1940. р. в Ужгород шорити „Школов ґрекокатолицькуй молодежи” и редакціями высшезазначеных новинок. По приходї Краснуй Армії быв інтернованый на мушену працу, з котруй ся вернув дому у януари 1947. рока. На кулько знаєме, у воєнськум заятю ги офіцер мадярського войська перебывав в Одесї. Ипен вудти довюз дому властный образ, намалёваный на папірёви тым, што было у маляря пуд руками у тот страшный голодный час (там и углик, и цигла, и крейда, ищи Бог знає што...). Ипен сей портрет помістиле сьме на обкладцї днешнёго числа „Русинського Світа”. За маляря лем тельо знаєме, же го кликали Анатолий Жуков, видав Рус, и быв у заятю вєдно з Андрейом Кутланом. 

У перві повойнові рокы дома, у милуй Уґочі, встыг Андрей Кутлан фотоґрафованём челяди зучастнити ся уже в совєтськуй паспортізації у Бобовум (не привченый быв валяґовати), а з септембра 1948. рока став ся учителём математикы сїмручнуй школы у сoсїднюм Петрові. Ипен з робочого міста забрали го 2. септембра 1949. рока. Там такой у школї, прощавучи ся з десятьручным сыном, доростлый и муцный хлоп стратив свідомость. Видав, уже добрі познавав неборак, што го чекать. Дали му 25. рокы... Скончив свуй земный путь Андрей Кутлан вже 4. апріля 1950. рока. Фамілія (жона Марія и четверо дїти) дустала цейдулу, же причина смерти „паралич сердцёвого дїяня”. Знакомый протестантськый сященик з Береґсаса, што серенчливо пережыв тотї страшнї рокы в Унжлаґрови (станція Сухобезводная, Горьковськуй области) и вернув ся дому, вповів гурьку правду за послїднї траґічнї минуты честованого уґочанського педаґоґа и спортсмена, пак пузднїйше ужгородського новинаря, порядного и честованого чоловіка, а на тогды рядового узника Ґулаґа: упало на нёго дерево, а притомнї кріміналникы ищи там на містї од жывого выдерали из рота золотї коронкы, одрізали палець, бы годнї были стягнути обручалный перстень...

Ко знає, ци лишыла бы ся памнять за честованого учителя и новинаря, кібы не случайна (кедь бывавуть случайности у сюм жывотї?!) стріча автора сих шорикув з сыном Андрея Кутлана на Балатонї у готелу нашого познатого Юрія Бензы... Пише ся Андраш Кутлан, днесь мадярськый малярь из Сентендре, котрого позад многых добрых дїл добрі познавуть такой ушыткі „мадярські” пудкарпатцї, родив ся 1939. рока. Не много памнятать за вутця, айбо захранив хоть лем тото, за што днесь дузнавуть ся наші читателї. Ищи за молодости перестяговав ся у Мадярщину. Ги многі наші люде, бывавуть днесь у Мадярщинї и сестры му Надїя и Маріанна. Лем маймладша Каталін лишыла ся в Ужгородї, де на Калварії похована жона мученика Марія Кутлан (1913‒2005, дївоча фамілія ‒ Кёвейр).

Скромный учитель, спортсмен и новинарь, родак из уґочанського Тросника (теперь часть Фанчикова) прожыв недовгый, айбо достойный жывот. Правдивый сын Пудкарпатя Андрей Кутлан, безусловно, своима порядностёв и подвижницькым трудом на новинарськуй пути заслужыв благодарну памнять од русинського народа. 

Др. Михаил Капраль,

діректор

                                 Русинськый научный інститут имени Антонія Годинкы

Коло памнятнуй таблы мого няня